У Запоріжжі презентували виставку автентичних сорочок «Врятована спадщина», зібраних із тимчасово окупованих та прифронтових частин області. Експонати, створені понад сто років тому, зберігають орнаменти, техніки та родинні історії людей, яким довелося пережити переселення, війну і заслання.
Орнаменти, вишиті хрестиком власноруч пофарбованими нитками, передають жіночі наративи Запорізького краю. Фольклорист В’ячеслав Вінчура пояснив, що місцеві сорочки тяжіють до традицій Лівобережжя, адже формувалися під впливом переселенців з Полтавської, Чернігівської, а також частини Харківської та Сумської областей.
“Сорочки мають своє коріння з Полтавської, Чернігівської і територій Харківської та Сумської областей. Бо найбільші переселення, які були, в якихось своїх процесах, відбувалися саме з тих територій”.
Разом із побутом люди переносили й прийоми вишивання, тож у запорізьких узорах поєдналися кілька шкіл. Нитки зазвичай фарбували вдома – спершу вони давали насичений чорний колір, а з часом вигоряли до сіро-червонуватих тонів. Вінчура зауважив, що з появою «Брокару» давні способи шитва почали відходити, натомість поширилися сорочки з пишними рукавами, розшиті червоно-чорними нитками.
“У різних районах ми можемо зустріти різний тип і різну техніку вишивки… Але з приходом такого відомого явища як “Брокар”, він витісняє всі давні техніки шитва і вишивання сорочок, і ми вже бачимо пишні рукава, розшиті червоно-чорними нитками”.
Окрему популярність у регіоні здобула сорочка «до гестки», тобто з кокеткою – відрізною верхньою частиною. За словами фольклориста, такі крої, поширені по всій Україні, у запорізьких селах трапляються особливо часто, подекуди витісняючи звичні для Чернігівщини й Полтавщини варіанти.
“Вона дуже полюбилася нашим жінкам… І в свій час вони почали витісняти такі, більш сталі для Чернігівщини і Полтавщини крої”.
Серед мотивів переважає рослинна тема – троянди з листям, інколи лілеї. Хрестик витіснив інші техніки на місцевому матеріалі, хоча «білим по білому» виконували гладдю, лиштвою та вирізуванням, що вважаються складнішими.
“В основному переважають троянди, з листочками, зустрічаються лілеї… Якщо ми дивимося на білі сорочки, “білим по білому” – то це гладь, лиштва, вирізування”.
З розвитком ткацтва і появою фабричної тканини змінився й вигляд сорочок – вони ставали тоншими та придатними до дрібнішої вишивки. Все рідше трапляється домоткане полотно, підкреслив Вінчура, наголошуючи на важливості збереження автентичних речей як свідчень про походження і спадкоємність.
“Один із показових факторів сорочок, які побутують на нашій території, у тому, що ми все менше знаходимо їх на домотканому полотні… Його потрібно зберегти, щоб розуміти, хто ми, звідки ми й ким були наші пращури”.
Спочатку такі вишиванки готували для свят, а коли тканина зношувалася, носили їх щоденно, зокрема й у полі. Поряд існували й буденні сорочки з простішим узором. У колекції виставки більшість зразків датуються 1910–1930-ми роками, деякі експонати мають точні дати.
“По стану збереженості – вони вже в дуже крихкому стані. Це вже музейні експонати”.
Серед представлених робіт є родинна сорочка Світлани Сукач – вона дісталася їй від бабусі, що вишила її у віці восьми років. Власниця називає цю річ частиною сімейного коду.
“Це сорочка моєї родини. Я її бережу, і дуже нею пишаюсь… Як, знаєте, в Україні кажуть, що вишиванка – це код нації. Так ось ця вишиванка – це частина коду моєї родини”.
Світлана згадує сорочку з дитинства – довгу, з мереживом унизу та стриманим орнаментом. Вона підкреслює, що річ безцінна, зважаючи на вік авторки й час створення.
“Можна сказати, що дуже примітивна вишивка. Але якщо розуміти, що її вишивала моя бабуся, якій було вісім років… Це було на початку ХХ століття, у двадцяті роки… Вона безцінна для мене. Ця річ – безцінна”.
Її бабуся разом із батьками переїхала з Дніпропетровської області до Новомиколаївського району, оселившись у селі Світла Долина. Світлана додає спогади про побут і домашні вишиті речі, де переважали приглушені кольори через натуральні барвники.
“По кольорах було чорно-біле… Яскравих кольорів не могло бути в ті часи, бо фарбувалося все натуральними фарбами”.
Своєю історією поділилася і Катерина Надененко. За її словами, її сорочку вишила прабабуся, Брегеда Марія, під час заслання за озеро Байкал. Родина мешкала в Андріївці Бердянського району, а чоловік прабабусі був відправлений на Беломорканал і зник безвісти.
“Ця сорочка була вишита моєю прабабусею, Брегедою Марією, під час заслання за озеро Байкал… І, відповідно, звідти прабабуся Маруся привезла цю сорочку і інші речі, які, на жаль, не збереглись”.
Родину тоді визнали «куркулями». Прабабуся шила на замовлення, мала машинку «Зінгер», а прадід працював червонодеревцем. Після заслання вони осіли в Благовіщенці на Запоріжжі, де прабабуся продовжила шити. Катерина зазначила, що нині Андріївка та Благовіщенка залишаються в окупації.
“Прабабуся Маруся продовжувала шити на замовлення для села в Благовіщенці… На жаль, зараз і Андріївка, і Благовіщенка, знаходяться в окупації”.
Для Катерини цінність сорочки – у тяглості майстерності її роду. Вона згадує родинних вишивальниць і плани відтворити візерунок, що асоціюється з запорізьким степом і його тендітними польовими квітами.
“Я з дитинства чула, що в нашій родині всі майстрині й вишивальниці… Цей візерунок для мене – це про запорізький степ. Ці польові тендітні, крихітні квіти – це генетичне нутро”.
