Кремль чітко артикулює власне прагнення повністю знищити незалежну українську державу. Про це регулярно заявляють офіційні речники РФ. Російські керівники чітко розуміють власну політичну мету, попри будь-які маніпулятивні заяви про проміжні завдання так званої спеціальної воєнної операції.
Україна натомість веде бойові дії без офіційно проголошеної та усвідомленої політичної мети. Повна відсутність фінального орієнтиру провокує внутрішнє вигорання та підриває солідарність у суспільстві. Подібний вакуум посилює кризові явища всередині армії. Армійське командування неспроможне самостійно формувати такі орієнтири.
Генерали лише трансформують отримані від політичного керівництва завдання у конкретні військові операції. Без розуміння кінцевої точки стратегія втрачає сенс. Збройні сили можуть досягати значних оперативних успіхів, проте держава не знатиме, як їх реалізувати. Схожий тактичний тупик уже пережили США під час кампанії в Іраку.
Вихід на державні кордони 1991 року не здатний зупинити бойові дії автоматично. Крім того, майбутнє повернення окупованих регіонів вимагатиме зусиль щонайменше одного покоління. Стабілізація життя там триватиме десятиліттями після тиші на фронті. Суспільство вже усвідомило, що головна битва триває не за географічні координати.
Сам по собі мир теж не є адекватною метою.
Будь-яка капітуляція є формальним миром, але цей сценарій неприйнятний. Прагнення до справедливого фіналу зазвичай передбачає покарання воєнних злочинців. Проте при підписанні класичної мирної угоди з агресором реалізувати це неможливо. Гарантувати безпеку наступних поколінь за таких умов також нереально.
Просте припинення вогню запустить так званий «чеченський сценарій». Росія використає паузу для переозброєння та послаблення України зсередини через інформаційні інструменти. Наступна гаряча фаза призведе до повної поразки та геноциду. Повторно мобілізувати сили у такому масштабі країні не вдасться.
Розпад Росії як передумова тривалого спокою
Публічний дискурс наразі пропонує лише кілька неефективних варіантів фіналу:
- Прагнення просто вижити, яке раціонально спонукає до миттєвої здачі, хоча частина громадян при цьому загине або буде змушена воювати на боці РФ проти Європи.
- Ідея банального захисту від агресії, що прирікає державу на нескінченний збройний конфлікт.
- Ілюзія повернення територій 1991 року, яка не гарантує реального припинення обстрілів.
- Вимога покарати воєнних злочинців, що є абсолютно нереалістичною у разі підписання компромісної угоди.
- Вступ до Північноатлантичного альянсу, який сьогодні втратив свою колишню переконливість зразка 2022 року.
- Спроба зберегти внутрішній потенціал, який насправді щодня безпощадно знищується обстрілами.
- Суто оборонна тактика зриву чужих планів заради збереження суверенітету, що завідомо не веде до перемоги й допускає втрату земель аж до річки Збруч.
- Зміна лідерів у Кремлі на умовних опозиціонерів чи радикалів, які лише спробують зняти західні санкції для підготовки нової агресії.
Відсутність артикульованої фінальної точки заганяє країну в пастку, примножуючи хаос у тилу, на передовій та серед міжнародних партнерів.
Аналітики вже ведуть кулуарні дискусії про цю проблему, але ситуація не змінюється.
Єдиною адекватною політичною метою має стати остаточний демонтаж російської імперії. Це передбачає деколонізацію, деімперіалізацію та повну перебудову постімперського простору.
Такий підхід дозволить об’єднати воєнні дії, економічні санкції та когнітивні операції в єдину систему. Це допоможе знайти нових партнерів на Глобальному Сході та Півдні, а також вибудувати правильну комунікацію із Заходом. Частина цих інструментів уже обговорюється відкрито.
Чітка мета дає можливість оцінювати ефективність кожного кроку. Вона дозволяє акумулювати ресурси, створювати профільні інституції та знаходити слабкі місця ворога. Тільки так можна ухвалювати складні, але логічні рішення.
Хтось назве це утопією.
Але чи можна досягти мети, якої взагалі не існує?
Чи можлива безкінечна стійкість без розуміння фіналу?
Західних лідерів цілком влаштовує поточна невизначеність Києва. Вони декларують готовність допомагати вічно, проте людський ресурс України має межі. У разі нашої поразки європейські країни стануть наступними жертвами агресії.
Україні необхідно відкинути страх і офіційно задекларувати власну політичну мету, підпорядкувавши їй дипломатію та ресурси.
Протягом минулого століття Росія розпадалася двічі: у 1917 та 1991 роках. Зараз має відбутися третій, остаточний етап.
Критикам цієї концепції варто запропонувати альтернативний варіант розвитку подій з урахуванням вищезгаданих помилок. Якою має бути фінальна точка нашої боротьби? Чи ми приречені воювати вічно?
Формулювання політичної мети є обов’язковим. Будь-який рух починається з визначення фіналу.
