Сучасна Україна опинилася у пастці накопиченого негативу, де мільйони громадян відчувають гостре незадоволення рівнем доходів, побутовою небезпекою та загальною невизначеністю. У нормальних умовах такий соціальний тиск знаходить вихід через політичну активність – підтримку опозиції чи критику влади. Проте зараз цей природний запобіжник не працює.
Сьогодні публічне політичне життя в країні фактично зупинилося. Критичне ставлення до керівництва державою часто табуюється під приводом загрози з боку зовнішнього ворога. Але людська енергія протесту не зникає безслідно – вона трансформується у небезпечні форми агресії, ціллю якої стають процеси комплектування армії та самі військовослужбовці.
По суті, захмарна агресія до виконання розпорядження президента про мобілізацію руками Збройних Сил є тим протестом, який народ може собі дозволити у час, коли самоцензура не дозволяє критикувати керівництво країни напряму.
Парадоксально, але нинішня ситуація нагадує часи Помаранчевої революції, хоча інструменти вираження позиції змінилися. Тоді помаранчева стрічка була німим символом незгоди, який дозволяв уникати прямого переслідування, але чітко демонстрував ставлення до тодішньої владної верхівки.
Спроба обмежити свободу дискусії, яка була виправданою лише у перші місяці повномасштабного вторгнення, з часом перетворилася на механізм зміцнення автократії. Модель управління, де всі ключові рішення замикаються на Андрієві Єрмаку та вузькому колі менеджерів, вичерпала свій ресурс. Велика країна фізично не може ефективно керуватися одноосібно.
Ця модель показала повну неефективність, бо Україна надто велика, щоб нею можна було керувати одноосібно.
Фундаментальна перевага демократичного устрою полягає саме у наявності політичної конкуренції. Саме змагальність змушує партії шукати дієві рішення та обмежує корупційні апетити, оскільки кожна політична сила прагне зберегти довіру виборців і залишитися у владній обоймі.
Українське суспільство потребує повернення до здорового діалогу замість моноцентричної моделі. Стратегія, що базується на протиставленні цивільних та військових або цькуванні ветеранів задля утримання влади, є надзвичайно ризикованою. Вона неминуче веде до катастрофічних наслідків для державної стабільності.
Люди повинні мати легальні способи висловлювати претензії саме політикам. Армія не має ставати громовідводом для народного гніву, адже не вона є першопричиною тих життєвих проблем, через які сьогодні страждають громадяни в тилу.
